Про українців у Канаді чули всі. Але мало хто розуміє, наскільки ця діаспора велика. Сьогодні понад 1,3 мільйона людей у Канаді мають українське коріння. І хоч нас у Канаді багато, якихось окремих “українських містечок” там немає. Ми — скрізь: у великих Торонто й Ванкувері, і в малих поселеннях посеред полів. Без пафосу, без прапорів, але з українською в серці.
Як усе починалося?
Кінець ХІХ століття. Західна Україна тоді — бідність і безземелля. І тут з’являється Канада зі своєю пропозицією: “У нас є земля. Хочеш — приїжджай, бери й працюй.” Українці погодилися. Бо вибору особливо не було. Перші поселенці з’явилися в Манітобі, Саскачевані, Альберті, де бралися за хліборобство — важко, без техніки, але з наполегливістю. Це була перша хвиля, і тривала вона до початку Першої світової.
Між війнами: друга хвиля — і знову втеча
Між двома світовими війнами Канади поїхали ще десятки тисяч людей — серед них були і прості селяни, і вже освічені люди: вчителі, лікарі, ремісники. Хтось залишав усе, аби просто вижити. Вони почали гуртуватися — з’явилися перші українські організації, кооперативи, навіть театри. Громада ставала сильнішою.
Після Другої світової: третя хвиля — політична
Це були люди, які вже ніколи не хотіли повертатись у СРСР. Остарбайтери, вояки, біженці, ті, хто вижив у таборах. Вони несли з собою біль, але й віру. Вони будували українське життя за кордоном із чистого листа: створювали церкви, школи, друкували книжки. І головне — плекали думку про незалежну Україну, коли про це вдома не можна було навіть вголос подумати.
Після 1991-го: диплом, англійська і шанс
Четверта хвиля почалася вже після Незалежності. Коли розвалився Союз, багато хто опинився в ситуації: освіта є, досвід є — роботи нема. Канада приймала тих, хто відповідав критеріям: мова, диплом, фах. Тож поїхали нові люди — інженери, медики, ІТ-фахівці, викладачі. Вони не потребували соціальної допомоги — вони вливалися в ринок праці.
П’ята хвиля: після Майдану — інший підхід
2014-й, війна, зміни, відчуття, що вдома стає затісно. Цього разу виїжджали вже інші: молоді, з бекграундом, амбітні. Вони не рятувалися — вони шукали простору для росту. Працювали в міжнародних компаніях, відкривали бізнеси, вчилися у канадських університетах. І все частіше не розривали зв’язок з Україною, а навпаки — починали співпрацювати з нею звідти.
І остання, найболючіша — шоста хвиля
2022 рік. Ранок, який почався вибухами, і життя, яке довелося лишити. Ті, хто опинився в Канаді після 24 лютого — це вже не просто емігранти. Це люди, яким довелося все почати з нуля без жодного плану. Хтось з дітьми, хтось без англійської, хтось у відчаї.
Канада відкрила їм двері завдяки програмі CUAET. А діаспора — відкрила серце. Вони зустрічали новоприбулих в аеропортах, селили у своїх домівках, шукали роботу, допомагали з оформленням документів.
А де українців найбільше?
Сьогодні наші — майже всюди, але із тих, хто виїхав після почасту повномасштабного вторгнення, найбільше оселилися в Онтаріо — понад 89 000, Альберті — майже 48 000, Манітобі, Квебеці, Британській Колумбії — по 21–22 тисячі, Новій Шотландії, Ньюфаундленді — кілька тисяч, Принц Едвард і Юкон — по сотні-другій.
